Сьогодні, двадцять шостого листопада 2016 року, стало відомо про смерть колишнього очільника Куби, одного із найвідоміших світових революціонерів та диктаторів Фіделя Кастро. Оглядач видання Foreign Policy Хав’єр Кораллес з’ясував чи вдалось Кастро побудувати омріяний «комуністичний рай» на Острові свободи, - про це інформує replyua.net.
Так, журналіст вказує, що в історії є доволі дивне почуття гумору. Наприклад, у випадку з Кастро: політичний лідер, який виступав за реформування, трансформацію та транснаціональні ідеї, залишив свою державу консервативною, збіднілою та ізольованою від решти світу. Померши у віці дев’яноста років, Кастро залишив за плечима чималий строк перебування на чолі держави – сорок дев’ять років (або п’ятдесят два, якщо враховувати ще три роки перебування на посаді Голови комуністичної партії Куби). Для Латинської Америки, що славиться своїми диктаторами, це чималий строк. Більше того – у двадцятому столітті жоден світовий лідер у державах з республіканською формою правління не керував так довго. Довготривале перебування на посаді приємне тим, що дає главі держави реалізувати всі свої проекти і досягти всіх поставлених цілей.
Чого ж досяг Кастро? З точки зору економіки, його політику можна сміливо назвати провальною. Наприклад, коли Кастро прийшов до влади, Куба вважалась однією з найбагатших держав регіону – багаті природні ресурси, місцезнаходження у точці перетину торгових шляхів, сприятливий клімат – все сприяло економічному росту. Тим не менш, наприкінці вісімдесятих років ХХ століття Куба вже демонструвала «чудеса» бідності і злиденності. Якщо у період з 1958 року по 1988 рік ВВП держав Латинської Америки зріс у два рази, то Острів свободи показав мізерне зростання на п’ять відсотків. До того ж, варто взяти до уваги, що Куба завжди отримувала щедру допомогу із-за кордону. З кінця шістдесятих років ХХ століття по початок дев’яностих років «ідеологічно близький» Радянський Союз перерахував сюди понад шістдесят два мільярди доларів. Після краху СРСР роль донорів взяли на себе Венесуела, Китай, Іспанія та величезна кількість кубинців, які проживають закордоном – саме вони забезпечили безперебійне постачання валюти на острів. Тим не менш, все це «геній» Кастро перетворив у ніщо.
Дехто може заперечити, що диктатор створив на острові «альтернативний» світовий порядок, привабливість якого визначається не матеріальними благами, а духовними цінностями. Зокрема, Кастро дуже пишався побудованою ним системою світи. Насправді, кубинська освіта має доволі високий рівень у питаннях, пов’язаних з математикою чи природничими науками. Але поряд навчанням ці освітні заклади виступають потужним засобом пропаганди, яка примушує дітей любити комуністичний лад і самого Кастро. Вища школа накладає ще більше умовностей: наприклад, на Кубі під забороною знаходяться суспільні науки – дослідження в них можливе в тій мірі, наскільки воно відповідає ідеалам комунізму та спадщині Карла Маркса. Відтак, більшість студентів обирають одну із найменш заангажованих сфер – медицину.
По отриманні диплому кубинці не мають права обрати місце роботи, вступити у вільну профспілку чи взяти участь у страйку – єдиним роботодавцем у країні виступає держава. Протягом правління Кастро звичайною справою стало гоніння на книги – преважну більшість книжкових магазинів закрили, а за утримування вдома книги, зміст якої не сподобається правоохоронцям, можна отримати чималий строк тюремного ув’язнення.
Взагалі, правозахисники наголошують, що прийоми диктатури, застосовані Кастро, далеко не нові. Тим не менш, саме він довів їх до безпрецедентного рівня. Наприклад, вже згадувані тюремні ув’язнення – протягом всього періоду правління Кастро кількість політичних в’язнів коливалась між сорокома та шістдесятьма тисячами. Для порівняння – на момент повалення режиму Батисти кількість політичних бранців становила тисячу шістсот осіб. Також режим Кастро репресував і замордував, за різними оцінками, від шести до сімнадцяти тисяч осіб.
Другим прийомом, за допомогою якого Кастро приборкав свій Острів свободи, став новостворений інститут – Комітети громадських звернень. Їх запровадили у 1961 році, і вже на 1964 рік налічувалось більше ста десяти тисяч таких осередків. Декларувалось, що ці організації створюються для вирішення побутових та місцевих питань, але на практиці вони стали інструментом масового шпіонажу населення за самим собою. Історики вказують, що це одна із найбільш широких мереж інформаторів та «стукачів», яка існувала на планеті.
Третім інструментом Кастро стала міграційна політика. Як і переважна більшість комуністичних лідерів, Кастро обмежив виїзд громадян закордон, запровадивши виїзні візи. Тим не менш, він користувався цим механізмом більш гнучко та розумно – періодично відбувалось пом’якшення міграційних правил для того, щоб держава отримала змогу «випустити пар». Всього за період правління Кастро було п’ять таких хвиль – іноді «ненадійних» громадян просто висилали за межі держави, не переймаючись їх подальшою долею.
Після розпаду Радянського Союзу Кастро змінив кілька речей – наприклад, дозволив самозайнятість, налагодив стосунки з Католицькою церквою, припинив переслідування членів ЛГБТ- спільноти та розширив можливості для туризму, у тому числі – сексуального. Тим не менш, це ніяк не вплинуло ні на загальний добробут населення, ні на рівень демократичних свобод. Відтак, Кастро залишив свою державу бідною, ізольованою і заляканою, що стало повною протилежністю декларованим ним свого часу лозунгам.