Нові масові вбивства мирних мешканців у Сирії, спричинені спільними діями військ сирійського диктатора Башера Асада і російського диктатора Владіміра Путіна спричинили значний резонанс у Європі. Мова зайшла про введення нових санкцій за дії Росії. Президент Франції Франсуа Олланд заговорив про те, що військові злочини Росії мають бути покарані. У Німеччині пролунала думка про підготовку до нових санкцій. Відомі ЗМІ також поширювали чутки про те, що ЄС таки готує нові покарання для путінського режиму за злочини.
Однак, виявилося, що все це не більше як чутки і бажання окремих політиків. Глава європейського зовнішньополітичного відомства Федеріка Могеріні, відома своїми лівоцентристськими поглядами та толерантним ставленням до Росії, спростовувала інформацію про підготовку нових санкцій. Вона заявила, що жодна країна ЄС не виступала з чіткими пропозиціями про їх впровадження і заявила, що все це – домисли журналістів і Європа ніякі санкції проти Росії за Сирію не готує. І хоча канцлер Німеччини Ангела Меркель висловилася за те, що нові санкції таки треба вводити, її слова просто залишилися словами. Як і слова інших політиків Європи, не уражених вірусом слабкодухості та симпатії до держави-агресора.
Путін почав проводити свою загарбницьку політику поетапно. Розпочинав він з невеликих локальних конфліктів. Використовував потік нафтодоларів для підгодівлі електорату та переоснащення армії. Поступово закручував гайки всередині Російської Федерації. Ще у 2000-х роках Росія зробила Європу залежною від її енергоносіїв. Але не лише Європа платила гроші Кремлю за газ і нафту. Москва також вкладала свої інвестиції до Європи, створювала спільні компанії чи купувала європейські. Але найбільш видатним успіхом Росії стала купівля європейських політиків, партій та інформаційного простору. Виявилося, що у Європі, незважаючи на її зовнішній фасад відкритості і прозорості, можна знайти чимало осіб, які будуть за гроші робити багато чого. Тут Росії пощастило. Маючи великий досвід у політиці «розділяй та владарюй», а також широку мережу агентурних зв’язків, Путін ще 10 років тому заклав основу сучасної толерантної політики Європи стосовно Росії.
Росія вдало зіграла на комплексах та слабких місцях європейців. В одних країнах вона поставила на праві рухи (Франція, Австрія). В інших, що є більш традиційно та типово, на ліві рухи. А часто зробила ставку на тих і на інших. Путін чудово зіграв на бажанні окремих політиків Європи дистанціюватися від США. Також він намагався представити Росію і Європу спільними борцями проти тероризму у світі. І частково йому це вдалося. Тож коли Росія почала війну проти Грузії, а потім проти України, в неї було багато друзів в ЄС. Ці друзі Росії воліли за краще заплющити очі на реальні факти загарбницької політики Кремля і вдавати, що нічого не відбувається. Саме тому санкції ЄС проти Росії і їх подальше продовження є дуже складним процесом.
Смішно і огидно чути, коли окремі євродепутати розмірковують над тим, що Росія була і буде стратегічним партнером. Що Росія – це сила, з якою потрібно рахуватися і що вона має свої інтереси і сфери впливу. Також популярною є думка європейських прихильників Росії про те, що це НАТО своїм розширенням на Схід спровокувало Росію не агресивну політику. Виходить так, що інші країни Європи не мають право самостійно визначати, куди і в які союзи їм вступати та з ким створювати альянси. Бо мають рахуватися з думкою Росії. Дехто полюбляв стверджувати, що від санкцій більше шкоди, ніж користі. І що страждає в першу чергу ЄС, тому від них пора відмовитися. Напевно якби не тиск з боку США та країн, влада яких не хвора на слабкодухість і ілюзії відносно Росії, ЄС так і не ввів би санкцій за окупацію Криму та Донбасу або ж обмежився лише персональними санкціями.
Своєю слабкістю та слабкодухістю сучасна Європа нагадує Європу 1930-х років і політику умиротворення агресора. Тільки сьогодні це не Німеччина на чолі з Гітлером, а Росія на чолі з Путіним. Відсутність дієвого покарання лише підігріває апетити агресора. Путін чудово розуміє, що нинішня Європа з її бюрократами не здатна створити йому серйозні проблеми і покарати за загарбницьку політику. Тому він продовжує поводитися все більш нахабно і вже мріє про світового гравця, створюючи та відновлюючи російські військові бази по всьому світу. Його не обходять пусті балачки про мир, добро і ідеали. Його не турбують потоки біженців у країни ЄС. Навпаки, Путін розуміє, що чим більше проблем у Європі, чим більше мігрантів потрапляє на простори континенту, тим краще для нього. А бомбардування Сирії – найкращий спосіб збільшити міграційний потік. Російський президент йде до нових цілей, переступаючи через трупи. І грається з Європою. Та сподівається, що навіть ті санкції, які зараз діють проти Росії, ось-ось будуть пом’якшені та скасовані. Це не дивно, адже країнам ЄС все важче стає продовжити санкції. Що й казати про те, щоб ввести нові.
Якщо бути відвертими, то основний удар по Росії завдають сьогодні не санкції, а низькі ціни на енергоносії. Російська імперія може комфортно існувати лише за умови високих цін на свою сировину. Тому в неї є ще рік-два часу. Далі ж, якщо не відбудеться різкого стрибка цін на нафту, на Росію чекатимуть внутрішні проблеми. Однак, якщо ЄС і далі залишатиметься таким же слабкодухим, то не виключено, що він з власної ініціативи піде на скасування санкцій проти Росії, оскільки деякі країни Європи дуже бояться, щоб не відбувся розвал «імперії зла». Тож поки в тональності ЄС переважитиме словесна риторика, заклики до совісті та розуму Москви, доти Росія може спокійно проводити свою агресивну політику у світі.
Святослав Ворон для replyua.net