Мало кому в Україні відома фігура предстоятеля Греко-католицької церкви, митрополита Галицького та архієпископа Львівського графа Андрія Шептицького. Це історична особистість часів Першої та Другої світових вiйн, яка зіграла значну роль в становленні і розвитку Організації українських націоналістів, а також історії України періоду нацистської окупації 1941-1944 років.
У січні цього року фігура графа мало не викликала міжнародний скандал: Український католицький університет Львова спільно з Греко-католицькою церквою підготували до візиту президента Володимира Зеленського в Ізраїль прохання на ім'я меморіалу Голокосту «Яд ва-Шем» присвоїти графу звання «праведник світу» за «порятунок сімей євреїв під час окупації». Однак ізраїльтяни відмовили українцям, незважаючи на те, що їх прохання було підкріплено візитом Володимира Зеленського. Саме тому президент тоді відмовився бути присутнім на головному урочистому заході на території «Яд ва-Шема», на що з непорозумінням відреагували представники ізраїльської сторони.
Але це не зупиняє греко-католиків, синод яких вже в лютому 2020 року (практично відразу після відмови ізраїльської сторони) знову вирішив домагатися «примирення» Шептицького з ізраїльтянами, тепер уже до 155-річчя від дня народження митрополита - 29 липня 2020 року. Логіка, напевно, виходить з того, що до дня народження відмовити буде складніше чи що ...
Так що не так з Шептицьким? І чому його біографія досі впливає на відносини України з Ізраїлем?
Відповідь досить проста: суперечки викликають факти біографії графа, які свідчать про його співпрацю з німецькою розвідкою «абвер» і допомоги, яку він надавав окупаційній владі в створенні дивізії СС «Галичина» і заспокоєнні мирного населення на землях України зайнятих німцями. Однак галицьке духовенство не вважає ці факти достатніми, наполягаючи на існуванні недоведених фактів допомоги з боку Шептицького єврейським сім’ям.
Кілька слів про те, що бентежить ізраїльтян.
В першу чергу, здивованість викликає той факт, що митрополит вітав проголошення Української державності у Львові 30 червня 1941 року. З цієї нагоди він видав пастирське звернення до українського народу від 5 липня. Митрополит заявив, що «вітає переможну німецьку армію (...) з радістю і вдячністю за звільнення від ворога» (оригінал звернення міститься в Галузевому державному архіві Служби безпеки України (ГДА СБУ): Ф.13. - Сп.398. - Т.34 - арк.30).
При цьому граф не перешкоджав єврейському погрому, влаштованого ОУН у Львові 1 та 2 липня, що можна порівняти з поведінкою не «праведника світу», а мовчазного спостерігача. Той же «Яд ва-Шем» нарахував до 2000 вбитих в ті дні євреїв Львова.
Більш того, Шептицький 10 липня 1941 року закликав греко-католицьке духовенство «приготувати німецькі прапори і прикрасити ними парафіяльні будинки», а населення - «коритися німецькій владі і цивільній владі, якщо така згодом буде організована» (Центральний державний архів вищих органів влади та управління Україна: Ф.3833. - Оп.1 - Сп. 15 - арк. 1-5).
Ці ж тези митрополит повторив і в 1943 році, коли закликав «не вести боротьбу проти німців» (ГДА СБУ: Ф.6. - Сп. 75183. Фп. - Т.3. - арк. 13-21).
Далі, митрополит однозначно привітав окупацію Києва Третім рейхом під керівництвом Адольфа Гітлера, про що написав останньому лист 23 вересня 1941 року, в якому передав свої «сердечні вітання з приводу оволодіння столицею України» і заявив, що український народ «довіряє Вашому полководницькому і державному генію своє народне майбутнє при введенні нового порядку в Східній Європі». «Я буду благати Бога про благословення перемоги, яка з'явиться запорукою тривалого миру вашій величності - німецької армії і німецької нації» (ГДА СБУ: Ф.13. - Сп. 372 - Т.35 - арк. 125). Зворушливо, чи не так?
Шептицький не був проти рабської праці своїх духовних чад в Німеччині, про що він написав у пастирському листі в львівській газеті «Архієрейські відомості» від грудня 1942 року. Митрополит заявив, що «особи, які виїжджають на роботу в Німеччину, отримають для себе велику вигоду, вони навчаться там іноземної мови, пізнають світ і людей, придбають життєвий досвід, дізнаються багато нового» (ГДА СБУ: Ф.6. - Сп. 75183 . Фп. - Т.3. - арк. 13-21). Навряд чи хтось сперечатиметься, що українці не дізналися там «багато нового» для себе, а також про свого духовного батька, який благословив таку працю.
З СС-івцями митрополит так само був «на короткій нозі», за що мав особливі «подяки» від них. Так, в газеті «Львівські вісті» від 10 липня 1943 року голова Військової управи дивізії СС «Галичина» полковник «абверу» Альфред Бізанц висловив таку «подяку» особисто в ході відвідування резиденції митрополита (Центральний державний архів громадських об'єднань України: Ф.1 - Оп. 23 - Сп. 926. - арк. 16-29). Ну, але ж СС-івці тільки «праведників світу» і дякували, хіба ні?
Та й як не дякувати, якщо митрополит «був налаштований дружньо до німецького командування, надавав свій будинок в розпорядження підполковника Ернста цу Айкерна для команди «абверу» 202-Б (підгрупа II - диверсії, повстання і терор), хоча цей будинок і не був конфіскований німецькою військовою владою». Вся команда забезпечувалася із запасів монастиря, де знаходилася резиденція митрополита. «Айкерн, як начальник команди і керівник відділу ОСТ - наказав всім підпорядкованим йому загонам встановлювати зв'язок з греко-католицькою церквою і всіляко підтримувати її». Про це після війни розповів офіцер пункту «абверу» в польському Кракові Альфонс Паулюс (ГДА СБУ: Ф.13 - Сп. 372. - т.37. - арк. 197-214).
Як тільки Володимир Зеленський і єпископат Греко-католицької церкви зможуть пов'язати ці факти зі званням «праведник світу», тоді і можна буде перегорнути сторінку в україно-ізраїльських відносинах. Поки Ізраїль від цього ближче до України не стає.