6 вересня Президент України Петро Порошенко виступив у Верховній Раді України з щорічним посланням. Глава держави порушив чимало актуальних питань. Втім, його бачення зовнішньополітичного сценарію шляхів відновлення української територіальної цілісності говорить про певну стереотипність і нездатність виходити за штучно нав’язані рамки.
Судячи з виступу президента, він як і раніше не бачить альтернативи Мінським угодам. Така прив’язаність глави держави до одного сценарію викликає чимало питань. Тим більше, що як свідчать події останніх двох років, жодного успіху в Мінську Україна та і не досягла, за винятком того, що конфлікт на Донбасі перейшов у хронічну стадію з періодичними загостреннями.
Усім відомо з чого почався так званий Мінський процес. У вересні 2014 року після відвертого вторгнення російських військ на територію України, Іловайського котла та загрози нових санкцій Москва і її маріонетки від ДНР та ЛНР підписали пакет домовленостей про припинення вогню. У цьому пакеті були пункти і про відведення важкого озброєння, і про місію ОБСЄ. Потім домовленості доповнялися пунктами про особливий статус Донбасу, про зміну української конституції, про амністію бойовикам та їх пособникам, про вибори на окупованих територіях і про відновлення українського контролю над кордоном з Російською Федерацією.
Пройшло два роки. Знову у Мінську засідає українська делегація. Знову тривають виснажливі і безрезультатні переговори. І мова на них не про те, як повернути втрачені українські землі, а про те яким чином домогтися припинення вогню. Здається, що надворі знову 2014 рік!
Сьогодні Петро Порошенко пропонує лише один сценарій - іти шляхом реалізації Мінських домовленостей. У вищого військово-політичного керівництва, як випливає з звернення президента до парламенту, таки немає політичної волі щодо вирішення проблеми окупованих територій на умовах вигідних для України. Разом з тим, Росія і її лідер Путін дуже чітко визначили три цілі, які постійно вимагають від Києва: ухвалення закону про особливий статус Донбасу, про місцеві вибори на Донбасі і про амністію бойовиків.
Хоча чимало політиків національного спрямування неодноразово застерігали українську владу від ілюзій щодо можливості досягнення миру і припинення агресії Росії шляхом суто дипломатичних переговорів або капітуляції перед вимогами окупанта. Але президент наполягає на своєму. Як не дивно, але за два роки провалу Мінська він досі не бачить йому альтернативи.
Між тим, питання про внесення змін до Конституції стосовно надання «особливого статусу» Донбасу стосується перегляду унітарного устрою держави. І це питання, згідно Конституції, має вирішуватися виключно на всеукраїнському референдумі, результатів якого так побоюється правляча влада. Пасивність та млявість у відстоюванні українських позицій на дипломатичному фронті, небажання виходити за рамки Мінського процесу становить серйозну загрозу для України. Виникає логічне питання у здатності президента та уряду адекватно оцінювати стан справ. Іноді через пасивність українського зовнішньополітичного відомства складається враження, що це Україна, а не Росія окупувала Крим та Донбас.
Українська влада досі не спромоглася назвати Росію агресором на офіційному рівні. Хоча вторгнення Росії вже відбулося. Понад 10% території України окуповано. Тому згідно Будапештського меморандуму Україна мала би ще 2 роки тому отримати від США і Великої Британії – держав-гарантів, повноцінну військову допомогу. Але президент, а з ним і міністр зовнішніх справ Павло Клімкін зациклилися на Мінському форматі. І вийти за його межі ніяк не можуть. Або просто не бажають в силу свого світогляду чи інших причин.
На цьому фоні за останній рік відбулося скорочення на 10% прихильників вступу України в НАТО. Не в останню чергу це є результатом невиразної позиції нинішньої влади, яка за 2 роки так і подала заявку на приєднання України до НАТО і не ухвалила відповідних законодавчих рішень.
Не дуже зрозуміла думка Петра Порошенка про те, що Україна більше за всіх зацікавлена у нормандському форматі переговорів. Адже участь в ньому беруть не США чи Великобританія, а Франція та Німеччина – давні торгові партнери Росії. Сподіватися там на успішні результати є так само марною справою як і вірити в безальтернативність Мінська. Що і довели два роки. На жаль, Німеччина, а особливо Франція, більше зацікавлені в тому, щоб скоріше відновити торгово-економічні зв’язки з Росією, ніж відновити суверенітет та територіальну цілісність України.
Хоча Порошенко і запевнив, що «особливого статусу Донбасу» не буде, поки не дозріють передумови до цього, знаючи про те, як він раніше протягував це питання у першому читанні, а також його слабкість на дипломатичному фронті, вірити його словам не варто. Глава держави вже розповідав про те, що не буде вести переговори з терористами. Що з цього вийшло, відомо всім.
В нинішньої української влади замало рішучості, твердості та наполегливості в питанні відстоювання українських національних інтересів. Саме низький рівень свідомості владних еліт, їх значною мірою малоросійський світогляд, ментальна та економічні зв’язки з Росією та ілюзії щодо поведінки Кремля становлять основну загрозу безпеці України. Замість того, щоб заявити на весь світ, що Мінські угоди не дієві і зазнали краху, наші можновладці продовжують цю чужу гру. Вони навіть не намагаються широко мислити і змінити формат міжнародних переговорів на більш вигідний для України. Україна руками своїх недалеких правителів загнала себе в пастку і продовжує вести безплідні переговори на невигідних для себе умовах. Мінськ став для нашої влади чимось священним і непорушним. І тепер весь світ повторює за президентом Порошенком про відсутність йому альтернативи. Мінські переговори можуть тривати ще роками. Але навряд чи вони допоможуть повернути захоплені українські землі.
Святослав Ворон для replyua.net