Україна – країна цікавих і разючих контрастів. В ній поєднуються непоєднуване: бідність широких верств з казковим багатством невеличкої купки населення. З одного боку українського бюджету не вистачає на гідні пенсії та зарплати, на розвиток економіки. А з іншого, пільговиків у нас так багато, що навряд чи знайдеться інша така держава у світі. Якби всі ці пільги перевести у грошовий еквівалент, то напевно не вистачило б кількох бюджетів, щоб задовольнити їх. Взагалі, за деякими підрахунками, чисельність населення, яке має ті чи інші пільги, у нас становить близько 17 чи й 18 мільйонів гривень і перевищує кількість працездатних осіб. Для бідної держави, яка ледве зводить кінці з кінцями, така кількість пільговиків – нечувана розкіш, яка лише поглиблює економічну розбалансованість. Та й чи може ефективно функціонувати держава, коли в неї працюючих самодостатніх людей, принаймні офіційно – меншість. А більшість складають ті, хто отримує ту чи іншу допомогу, а отже є соціально незабезпеченим або ж залежним від держави. Україну по праву можна назвати країною пільг. Пільги чи соціальні виплати отримує фактично кожен другий. Але населення від цього живе не краще.
Пільгова свідомість міцно засіла в середовищі українського суспільства. Її витоки сягають часів СРСР. Тривалий період перебування України в складі цієї тоталітарної держави з азіатським способом існування та формування державної політики не міг не залишити слід у свідомості українців. Багато хто з старшого та й не лише покоління сприймає державу як інститут, який йому зобов’язаний. Зобов’язаний дати освіту, медицину, роботу, пенсію, гідне життя та можливості реалізації. З радянських часів людей привчили до подачок. Подачок мізерних, але таких бажаних. Тодішня імперія не могла забезпечити високий рівень життя для більшості. Але вона могла нагородити більшість за слухняність цілою низкою дрібних привілеїв. Наприклад, відправити на курорт, на відпочинок, дати державне житло, встановити низьку квартплату. Система боялась і не сприймала людей, які звикли думати і бути самостійними. Їй треба було слухняних, покірних і безініціативних. Які знають, що їх майбутнє залежить від держави, від милості партії. Що життя у них записане наперед. Багато людей у радянські часи могли більшу частину працездатного віку проробити на одному і тому самому підприємстві чи в установі. Це було доволі монотонне життя. Але за лояльність до влади можна було розраховувати на пільги, на ті ж дачі і квартири. А може на ще щось.
«Імперія зла» розпалася. А населення, виховане на радянських догмах, залишилось. Звісно, багато хто очистив свою свідомість від помилкових поглядів та почав брати ініціативу у свої руки, не чекаючи на підтримку держави. Але багато хто досі чекає на манну небесну та кляне погану владу, яку і сам обирав.
В розвинутих країнах світу держава лише надає рівні умови для реалізації та розвитку власної ініціативи. Там культивується дух переможця та творця, а не бідного громадянина, який пасивно сподівається на диво. В нас же добра половина населення нарікає на погані умови і просить пільг. Пільг на проїзд, на освіту, на медицину, на оплату комунальних платежів, на оздоровлення, на отримання житла, земельної ділянки, на проживання у шкідливих умовах і на все, що лише можна попросити. Взагалі тема пільг і їх скасування чи неможливості виконання стала однією з топових у політичній боротьбі. Якщо пільги скасовують, це приводить до критики політичних опонентів. Обурення населення теж не дозволяє навести лад у цій системі. І так триває до безкінечності. Якби політичні еліти України мали достатньо мудрості та мужності, вони б давно скасували більшу половину пільг і лишили їх лише для вузької категорії людей, які дійсно потребують допомоги від держави (інваліди або ті, які мають особливі заслуги перед країною). Але цього не робиться і через брак політичної волі, і через відсутність стратегічного мислення. Владні еліти не працюють над тим, щоб українське суспільство отримало умови для самореалізації. Не знижують податки і не роблять податкові канікули для бізнесу. Не будують країну, де людина має усі можливості для того, щоб самій міцно стати на ноги і вирішувати свої проблеми. Навпаки, частина влади зацікавлена в існуванні незаможного малозабезпеченого населення, яке не може дати собі раду і не звикло приймати самостійні рішення. Бо часто це і є базовий електорат для різного роду «благодійників» і меценатів, які використовують його для перемоги на виборах. Хто ж хоче втрачати потенційно власного виборця?
З розгортанням процесу децентралізації в Україні намітилась інша тенденція. Уряд замість наведення ладу в системі пільг вирішив перекласти частину з них на плечі місцевих громад. Наприклад, тепер міста мають думати, де брати кошти на пільговий безкоштовний проїзд пасажирів. А таких пасажирів часто може бути 20 – 25% від всіх. Зрозуміло, що гроші будуть брати з бюджетів розвитку. В результатів ми не отримаємо ні розвитку місцевих громад, ні вирішення питання з пільговиками.
Не можна говорити, що пільговики винні у тому, що наша держава не демонструє потрібну динаміку розвитку. Винна перш за все влада, яка не хоче змінювати правил гри. Замість того, щоб сказати суспільству – пільгова система вичерпала себе і має бути замінена, - ігри тривають. Як наслідок страждають усі: і ті, хто має пільги, і ті, хто їх немає. Не може існувати система, де одна половина працюючих утримує іншу половину пільговиків. Заможною можна назвати ту державу, де якомога більше частина суспільства є фінансово спроможна і не залежить від милості уряду. Адекватний професійний уряд мав би працювати над тим, аби кількість пільговиків зменшувалася пропорційно до збільшення їх можливостей, працевлаштування та створення умов для самореалізації. Це і є справжня підтримка більшості пільговиків – зробити їх непільговиками, перетворити з тих, які чекають допомоги, на тих, які самі йдуть до своїх цілей. Звісно, за умов чіткої цілеспрямованої державної політики.
Святослав Ворон для replyua.net