Керівник громадської організації «Новий Донбас» Лариса Артюгіна розповіла про допомогу школам в селах, маленьких селищах Донбасу і роботі з дітьми. Проект «Новий Донбас» – це серія культурно-освітніх резиденцій в містах, які не оминула війна, повідомляє replyua.net.
«Ми – волонтерська організація. Наші волонтери – люди з гуманітарного середовища. Остання хвиля – студентська. У нас не може бути іншої філософії, крім тієї, яка вже себе виправдала. Ми віримо, що культура має об'єднуючий початок, що культура може «склеїти» нашу країну. За допомогою різних проявів культури можна будувати діалог між Сходом і Заходом, між громадами, між учителем і учнем», – зазначила Лариса Артюгіна.
За її словами, люди на Донбасі потребують простих речей. Коли в будинку діра в даху, напевно, людині важко говорити про щось інше. Один з наших проектів, який називається «Школи», полягає в тому, що ми беремо будівельні матеріали, приїжджаємо в зруйновані війною школи на прифронтовій території і разом з учителями, учнями, їх батьками, громадою фізично відновлюємо школи і паралельно проводимо наші культурні активності. Ми з дітьми читаємо книги, дивимося фільми, танцюємо, комунікуючи через культуру. Жителі Донбасу готові це сприймати. Діти з величезною віддачею і задоволенням це роблять.
Волонтер говорить, що перший досвід був в Донецькій області. Це була Миколаївка, яка знаходиться біля Слов'янська. Минулої осені ми відновлювали три школи в Станично-Луганському районі. Один з наших принципів полягає в тому, що ми не їдемо до великих міст, ми їдемо в маленькі селища і села, куди, як правило, не доїжджає ні волонтерська допомога, ні самі волонтери. У Станично-Луганському районі нам говорили, що ми перші, хто приїхав до них з України.
«Багато точиться розмов, як сьогодні себе ідентифікують жителі прифронтових територій. Хочеться відповісти зустрічним запитанням: як можна ідентифікувати себе, коли школи від нас вперше отримали карту України або російсько-український словник? Глобус – це було велике щастя для всіх директорів. Коли ми приїхали в школи, не було навіть крейди. Я попросила директорів шкіл написати їхні потреби. Всі написали: «Карта України». Потім йшла карта світу, глобус. Словник – це взагалі мрія», – розповіла Лариса Артюгіна.
Наш проект полягає в тому, щоб прожити частину життя з цими людьми, які постраждали від війни. Перший тиждень люди нам не довіряли, вони не розуміли, як це. Нас часто запитували, від якого ми депутата, від якої політичної партії. Але потім з'являлася довіра. Ми підтримуємо контакти. Влітку ми робили Кінотабір миру на березі Чорного моря. Ми брали діток з прифронтових територій і возили їх в Одеську область, де вчили знімати кіно. Ми давали дітям миротворчі практики. Ми познайомилися з абхазкою Юлією Харашвілі, яка робила протягом 10 років такі табори миру в Криму до анексії. На жаль, ми змогли взяти тільки дітей з прифронтових територій. Сподіваємося, що ми зможемо брати дітей і з так званих «ЛНР» і «ДНР» і разом з ними займатися культурою, наголосила волонтер.
«Юля вміє дитячою мовою говорити про дуже складні речі, про те, що таке конфлікт. Ми подумали, що не можна давати тільки миротворчі практики для дітей, які живуть у війні. Тому ми знімали кіно, зробили чудові чотири фільми. Паралельно ті діти, які бажали, отримували нові знання. Також нам вдалося в невимушеній формі розповісти дітям, що таке ЄС і НАТО. Була дивовижна історія. До мене підійшла дівчинка з Мар'їнки і запитала, що таке НАТО, тому що мама радить не говорити це слово на вулиці. Ми запросили екс-посла Литви в Україні, який розповідав дітям історію створення Євросоюзу, цілі, завдання, цінності, що таке НАТО», – зазначила Лариса Артюгіна.
Ми не будемо в цьому сезоні займатися фізичною відновленням шкіл з багатьох причин. Ми розуміємо, що відновлювати школи можна і потрібно, коли це форс-мажор, коли це військові дії, і дітям нікуди йти, але латати ті дірки, які не помічає влада, не потрібно. У Станично-Луганському районі є 22 школи. У жодній з них за 25 років не було капітального ремонту. Деякі школи знаходяться в аварійному стані. Якось в розпачі директор Петрівської школи № 2, це біля Щастя, сказав мені: «Нам не пощастило. У нашу школу не потрапив снаряд. Тому нам не допомагають». У них в школі зсередини поліетиленом закриті вікна, тому що вони просто падають. Щастя бомбили, вікна тремтіли. Один раз вікно впало на дитину під час уроку. Протягом 25 років, особливо останніх 10, влада крала у дітей гроші, крала у них майбутнє. Українська влада повинна змінювати цю ситуацію. Та політика, яку проводить міністерство, створюючи опорні школи, виправдана в містах-стотисячниках, часто призводить до того, що закривають школи в маленьких селах. Це катастрофа. Як тільки закривається школа, село помирає, резюмувала волонтер.