Середина січня 2014 року започаткувала новий етап Революції гідності. Після масового сплеску народного обурення на початку грудня 2013 року поступово протестна активність українського суспільства знизилась. Ні, Майдан нікуди не зник. Але перед його учасниками і лідерами політичних сил, опозиційних до Партії регіонів, постало складне питання. Стало зрозуміло, що влада на чолі з Януковичем поступатися на має намірів і ставить за мету поступово взяти ситуацію під повний контроль. Учасники Майдану у Києві також втомилися просто стояти і чекати. Майдан не був однорідним. Там були як більш радикальні сили, так і поміркованіші, як націоналісти, так і ліберали. Тривале протистояння між режимом Януковича та українським громадянським суспільством мало знайти якісь шляхи вирішення. Тоді ніхто не знав, чим і як закінчиться Майдан. Водночас, у все більшої кількості його учасників назрівало невдоволення політичними лідерами тодішньої опозиції. А також тим, що Майдан перетворили у співи та танці. Люди чекали чітких відповідей на складні питання: що робити далі. Цих відповідей вони отримати не могли, бо політики і самі не знали, яку стратегію обрати, перебуваючи ще й під тиском ззовні. Адже західні дипломати наполягали на тому, що акція на Майдані Незалежності має носити винятково мирний характер, а ті, хто агітує за рішучі дії, є провокаторами. На середину січня 2014 року в Україні дійсно склалася патова ситуація. Обидві сторони чекали, хто зробить перший хід чи допустить помилку.
Можливо, якби Янукович нічого не робив і просто пасивно спостерігав за розвитком ситуації, йому таки б вдалося утриматися при владі. Принаймні на деякий термін. Але 16 січня 2014 року влада зробила крок, який став кроком до її падіння. Хоча, коли «регіонали» вносили на розгляд парламенту закони, які серйозно обмежували права та свободи громадян, вони думали інакше. 16 січня Янукович і його оточення тішили себе ілюзіями, що запровадження жорстких законів проти протестувальників дозволить їм взяти стан справ під контроль та придушити акції громадянської непокори. Закони, які голосувалися з руки, передбачали низку обмежень прав і свобод людини.
Один з пунктів вводив відповідальність за рух автомобілів у колоні і був спрямований проти Автомайдану. Запроваджувалися штрафи за порушення правил дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі. Обмежувалася свобода ЗМІ, які тепер могли працювати лише за умови державної реєстрації або перереєстрації. Суттєво зросла відповідальність за порушення під час організації та проведення мітингів. В тому числі – арештом до 10 діб. Також диктаторські закони забороняли брати участь у мітингах в захисних масках та шоломах. За встановлення намету без дозволу міліції теж можна було потрапити за грати на 15 діб. «Регіонали» придумали навіть такий термін як допомога в організації недозволених мітингів. Влада запроваджувала також можливість закриття інтернет-ресурсів, якщо вони порушують закони. Було суттєво розширено поняття «екстремістська діяльність». За блокування доступу до житла мітингувальниками взагалі вводилася норма про шість років ув’язнення. Тим самим влада прагнула не допустити спроби людей заблокувати маєтки тодішніх керманичів України, нардепів, працівників правоохоронних органів та суддів. Законодавство про блокування будівель настільки розширилося, що тепер можна було говорити про те, що будь-яка акція під стінами органів влади могла бути визнана незаконна, а її учасники ставали кримінальними злочинцями. Вводилися покарання за збір інформації про суддів, прокурорів та міліціонерів. Також українці мали відтепер купувати сім-картки для телефонів лише з паспортом. Для того, щоб залякати народних депутатів, які були в опозиції до режиму Януковича, прорегіональна більшість вирішила суттєво спростити процедуру позбавлення депутатської недоторканості. Тепер для цього не потрібно було висновків комітету чи окремого голосування. Таким чином, багато нардепів, які брали участь у Майдані, могли в будь-який час бути позбавлені недоторканості. Зрозуміло, що такі закони мали на меті знищити спротив українського суспільства та встановити авторитарний режим на чолі з Януковичем і Партією регіонів. Якби вони почали функціонувати, то кожен українець, який виступає проти влади чи висловлює свою позицію на сторінках ЗМІ чи публічно, став би жертвою переслідування з боку влади.
Янукович напевно думав, що такі диктаторські закони залякають суспільство і змусять капітулювати Майдан. Він розраховував, що з допомогою спецпідрозділів та продажних судів і прокурорів візьме ситуацію під контроль. Однак, екс-президент глибоко помилився у своїй оцінці як української ментальності, так і наслідків прийняття таких законів для подальшого розвитку подій в країні. Диктаторські закони стали одним з поштовхів, які вивели протистояння на новий рівень. Все, що було до 16 січня, було більше як акція протесту проти свавілля влади та зміну зовнішнього курсу. Тепер же все більше українців почали сприймати режим Януковича як не лише зрадницький, а як такий, що становить для них потенційну загрозу і забирає елементарні права та свободи. Партія регіонів остаточно перетворилася в узурпатора, а Янукович – у тирана, який хоче взяти у рабство український народ. Протистояння між владою та суспільством вийшло на новий рівень. 19 січня нове віче на Майдані переросло у сутички з підрозділами міліції, які контролювати урядовий квартал. Коктейлі Молотова стали характерною ознакою боротьби народу, який піднявся проти власного закріпачення кримінально-олігархічним режим межигірського царька.
Вибух народного гніву змусив Партію регіонів та її поплічників 28 січня скасувати проголосовані підняттям рук диктаторські закони. Потім був похід до Верховної Ради, штурм Майдану, розстріл Небесної Сотні і втеча Януковича до Росії. Та більшість з тих, хто 16 січня був на підтанцьовках у Януковича і допомагав йому впроваджувати диктатуру, залишилися в Україні. І навіть стали народними депутатами у жовтні 2014 року. Звичайно, тепер вони замовчують факт власної персональної участі у спробі узурпувати владу. Не згадують часи, коли були вірною опорою режиму бандитів і гопників при владі. Сором’язливо кажуть, що вони не голосували і руку не піднімали. Але ми вже не один раз за історію переживали схожу ситуацію. Найгірше ж у цьому те, що непокаране зло провокує в майбутньому нове зло. У 2004 році ми вже проходили щось схоже. Тоді ніхто не був покараний за махінації на виборах президента. І це дозволило непокараному злу повернутися до влади. Тепер нинішня влада також не горить бажанням притягувати до відповідальності приспішників Партії регіонів та її чільних функціонерів. Мовляв, не до того зараз. А за диктаторські закони 16 січня взагалі майже нікого не покарали. Ну хіба що визнали те, що вказівки на їх ухвалення йшли від самого Януковича. І вирішили притягнути до відповідальності членів лічильної комісії, яка рахувала руки нардепів 16 січня 2014 року. Проте багато хто з них покинув межі України. Решта ж депутатів, які голосували за диктатуру, ніяк покарані не були. Тому сьогодні, коли нам розповідають про можливий реванш проросійських сил, потрібно відкинути непотрібну толерантність у бік та притягнути до відповідальності осіб, які вчинили злочини, допомагаючи Януковичу утверджувати диктатуру. Інакше, ми ризикуємо знову наступити на ті самі граблі. От тільки наслідки тепер можуть бути фатальні.
Святослав Ворон для replyua.net