Російсько-український олігарх Вадим Новинський, який одночасно є нардепом від «Опозиційного блоку», цікавий своїм дещо незвичним зовнішнім виглядом та певною епатажністю. А ще – схильністю до релігійності та показовою набожністю. При чому він демонструє цю набожність давно і публічно. Ще з часів Віктора Януковича. То на Афон поїде, то в інші святі місця. А то надає щедрі фінансові пожертви православній церкві, щоправда Московського патріархату в Україні. Кажуть, що Вадим Новинський, один з найпотужніших олігархів нашої держави, навіть надав митрополиту Української православної церкви Московського патріархату Онуфрію вертоліт для зручності пересування. А ще – виділив гроші для шикарного ремонту Київської митрополії. Не даремно за таку запопадливу увагу до потреб філії Російської православної церкви в Україні та й не лише Вадим Новинський удостоївся нагороди від патріарха РПЦ Кіріла, яку він отримав у травні цього року.
Те, що Вадим Новинський є олігархом і нажив свої статки за схожим не дуже прозорим сценарієм інших олігархів, і так давно відомо. Те, що він є членом «Опозиційного блоку», а в минулому був членом фракції Партії регіонів і наближеним до президента Віктора Януковича також не викликає якихось здивувань. Але біографія і спосіб життя цього представника «грошових мішків» в Україні дещо специфічна. Вадим Новинський отримав українське громадянство з рук президента Януковича за «видатні заслуги» перед Україною у 2012 році. А вже через рік став нардепом від міста Севастополь і увійшов до фракції Партії регіонів у Верховній Раді. ЗМІ ще в часи правління Партії регіонів запримітили ту особливу довіру та приязнь Януковича до Новинського. Їх розділяли спільні цінності. В тому числі і погляди на роль церкви. Саме тому на Вадима Новинського. випала місія домогтися потрібної кадрової перестановки в Українській православній церкві МП, яка б забезпечила обрання «правильного» проросійського підконтрольного митрополита після смерті тодішнього настоятеля Володимира.
Після окупації Криму Вадим Новинський вирішив не залишати Україну. Чи була це його власна воля чи він виконував певні побажання ззовні, важко сказати точно. Очевидним є лише те, що легальна діяльність Вадима Новинського у статусі народного депутата України була б значно потрібніша прихильникам побудови «руского міра» в Україні за допомогою активної діяльності тієї ж УПЦ МП. Бо якби Вадим Новинський виїхав з України вслід за своїм «другом по духовним скрепам» Віктором Януковичем, становище російської церкви в Україні і прихильників злиття з Росією, погіршилося б. Але він залишився і продовжив свою діяльність з підтримки одного з важливих стовпів «руского міра» в Україні. Вадим Новинський – це православний олігарх, який чудово розуміє усі можливості впливу релігії на політику і маніпуляції суспільною свідомістю мас. Чудово розуміють це і в Росії. Для Російської православної церкви, яка завжди була нерозривно пов’язана з російською імперською політикою, духовна втрата України означала б і втрату свого впливу і поразку проекту відновлення «руского міра».
Взагалі Російська православна церква і її історія лише підтверджують тезу про те, що релігія може відігравати важливу роль у політиці підкорення чужих народів, їх асиміляції та знищення. Російська церква, принаймні її верхівка, завжди була засобом здійснення зовнішньої політики Москви. Царська влада і церква йшли поруч, взаємно доповнюючи одна одну. Російські царі не даремно вимагали від Константинопольського патріарха автокефалії для московського митрополита. І вони таки здобули її нечесним шляхом, підкупом та погрозами. Саме російська церква допомогла московським царям створити міф про Москву як Третій Рим, а потім історично «обгрунтувати» свої претензії на землі колишньої Русі. Ліквідація незалежності Київської митрополії у 1686 році сприяла поступовій колонізації і ліквідації незалежності Гетьманської України. А з початку 18-го століття функцію патріархату в РПЦ став виконувати Синод на чолі з обер-прокурором. Таким чином, російська православна церква стала державним інститутом і, незважаючи на відновлення посади патріарха з 1917 року, так і залишається ним донині.
Коли у середині 17-го століття Богдан Хмельницький робив свій зовнішньополітичний вибір, він вчинив велику помилку, посилаючись на спільну православну релігію як обгрунтування свого вибору. Потім саме посилання на спільну православну церкву і віру стало зручним інструментом для знищення незалежності України та її повне підкорення владі Москви. Російські царі та імператори вдало використовували міф про спільну релігію. В умовах тогочасного акцентованого на релігії українського суспільства та наявності поруч Речі Посполитої з її агресивним католицизмом, російська православна церква стала інститутом, який виконував функцію асиміляції та упокорення українського народу. В ті часи важливо було мати монарха-єдиновірця. І російський цар, а потім імператор дійсно були формально єдиновірцями. На жаль, релігійність українського суспільства зіграла з ним злий жарт. Не дарма Петро І наказав піддати анафемі українського гетьмана Івана Мазепу за його спробу визволитися з-під влади Росії. Він то чудово розумів, що сам факт анафеми здатний серйозно вплинути на широкі верстви суспільства і придушити в нього бажання чинити спротив політиці імперії. Також доречно згадати зруйнування Запорізької Січі російськими військами під проводом генерала Петра Текелі у 1775 році. Тоді з-поміж інших аргументів чому не варто чинити спротив росіянам, був і той, що «не варто проливати християнську кров». Ілюзія спільної релігії і спільного монарха тяжіла над українським суспільством тривалий час. Саме звідти походить його пасивність, упокореність долі та інертність, яка поступово почала розвіюватися лише з кінця 19-го століття.
Комунізм і міф про єдину історичну спільноту – радянський народ також свого роду були релігіями попри їх антирелігійну риторику. Ці ідеології допомагали Росії творити і тримати під контролем свою імперію. Після розпаду СРСР часи змінилися. Але прагнення кремлівських вождів зберегти імперію і вплив на інші народи нікуди не зникли. Вони просто трансформувалися і пристосувалися до нових умов. І московські правителі знову пригадали про «спільні духовні скрепи», про «рускій мір», про «єдину віру православну». Саме ці поняття і лягли в основу оновленої зовнішньої політики Росії початку 21-го століття. А Українська православна церква Московського патріархату стала важливим інструментом в руках Кремля. Велика кількість парафій, значні багатства та вплив, - все це мало служити для того, щоб тримати Україну на вузькому повідку, не допустити її становлення як незалежної держави і повернути в рамки колишньої метрополії. Прихожани УПЦ МП мали б стати надійною опорою «руского міра» в Україні. А православна церква – перетворитися у засіб російської агітації та пропаганди. Тому коли медіа повідомляли про те, як російські найманці на Донбасі використовують церкви і монастирі УПЦ Московського патріархату, цьому не потрібно дивуватися. Так само як і численним фактам поширення російських міфів про причини війни на Сході у церквах і намаганням зірвати мобілізацію в Україні. Все це – складові єдиної антиукраїнської політики. І зараз ця політика досі триває. Тільки часто під прикриттям релігії.
Святослав Ворон для replyua.net