Українській незалежності вже виповнилося 25 років. Але Україна поки що не відбулася як повноцінна суверенна держава. Зовнішні атрибути незалежності в неї звичайно присутні. Однак, не вистачає певних якостей, які дозволяють з упевненістю сказати: Україна остаточно розпрощалася з колоніальним минулим і стала на шлях впевненого розвитку та процвітання. Соціально-економічна і політична еліта нашої держави досі перебуває в полоні колоніального-малоросійського способу мислення. Навіть відкритої агресії Москви виявилось замало, щоб попрощатися з цим типом світогляду. Не краща ситуація і з українською мовою як однією з важливих ознак існування модерної нації. В Україні і досі діє закон Ківалова-Колесніченка. А поширення української мови в інформаційному просторі чи у бізнесовій сфері зовсім не відповідає статусу незалежної держави.
Нещодавно гостру дискусію у колах, наближених до медіа-простору, спричинила законодавча ініціатива окремих депутатів щодо запровадження 75%-ої квоти на присутність української мови у радіо- та телепросторі. З цього приводу демонстративно російськомовний Матвєй Ганапольський (народився і ріс у Львові) заявив, що у випадку, якщо приймуть закон про 75% квоту для української мови на ТБ, він залишить роботу на одному з телеканалів України, де зараз працює. Власники і директори радіостанцій, а також телеканалів теж не горять бажанням українізовуватися. І роблять все для того, щоб обійти мовні квоти. Хтось говорить про те, що не потрібно здійснювати українізацію під тиском. Хтось каже, що Україна взагалі за природою має бути двомовна і не варто піднімати це питання. Однак, всі вони забувають про одну просту істину. Коли Україна була під окупацією Польщі та Росії, ніхто не питав в українців, якою мовою вони хочуть навчатися і яка мова має бути присутня в інформаційному просторі. Тоді українці були об’єктом асиміляції. І чужоземні правителі робили все від них залежне, щоб знищити українську національну ідентичність. А знищення цієї ідентичності неможливе, поки у широкому вжитку існує національна мова.
Коли зараз багато представників українського шоу-бізнесу, який українським є лише формально, бідкаються про те, як же їм співати українських пісень, то нехай вони озирнуться в минуле. Коли Росія здійснювала політику русифікації, вона не запитувала в українців, чи хочуть вони русифіковуватися. Москва просто робила свою справу. Поступово, але неухильно зростала частка російських книг, газет, журналів, виданих в Україні. Більшість видань ставали двомовні або російськомовні. Українські школи майже в усіх обласних центрах переводилися на російську мову навчання, а в кращому випадку мали і українські, і російські класи. У Києві в 1990 році налічувалося лише 18 україномовних шкіл. І ніхто не цікавився тоді, чи хочуть українці забувати мову своїх предків. Метрополія просто робила свою справу поступової ліквідації української нації. Робила її ретельно і всебічно. А якщо взяти до уваги вищі навчальні заклади, то там також переважала російська мова викладання. А якщо хтось наважувався казати про те, що це русифікація, його звинувачували як ворога народу і радянської влади і відправляли на зону. Або змушували «покаятися» та визнати свої помилкові погляди.
Схожа ситуація свого часу спостерігалася у Чехії. Чехи за довгий період перебування у складі Австрійської імперії, зазнали серйозного впливу німецької мови і німецької еліти. Чеська мова стала мовою другого сорту. Нею майже не друкували газет і книг. Нею не було прийнято розмовляти серед підприємницьких кіл. Німецькою мовою велася документація, здійснювалися засідання судів, навчання, робота міських управ. Чеська ж мова стала мовою селян. Однак, чехи змогли врятувати і свою мову і свою націю. І тепер можуть похвалитися одним з найвищих рівнів життя серед країн колишнього соцтабору, обігнавши за зарплатами ту ж Польщу. Аналогічні процеси відбуваються у Литві, Латвії та Естонії, які також зазнали помітного впливу Російської колоніальної імперії за різних часів. В Україні ж процес прощання з колоніальним минулим дуже затягнувся. З одного боку, в цьому винна нерішучість і небажання самих русифікованих еліт, мислення яких часто нагадує малоросійське. З іншого боку, негативно впливають на спроби розширити рівень вживання української мови наявність значного прошарку русифікованих діячів сфери шоу-бізнесу та медіа-простору.
Варто визнати, що після перемоги Революції гідності помітних зрушень в питанні дерусифікації українського простору не сталося. Навпаки, частіше почали лунати голоси, що цього не потрібно робити. Що українська мова і її функціонування, це взагалі десяте питання і не варто робити нічого для її відродження. А будь-які рухи в цьому напрямку почали трактуватися як кроки, здатні розгнівати Росію і «дати картинку для Кремля». Насправді такі твердження є абсурдними і свідчать про стару хворобу меншовартості та ураження вірусом малоросійства. В Україні проживає близько 75% українців. Тож логічно, якби приблизно така ж кількість україномовного продукту була присутня на телебаченні, радіо чи серед друкованої продукції або на просторах Інтернету. Бо абсолютно логічним є те, що український інтернет теж має забезпечувати українцям можливість продавати, купувати, отримувати певні послуги, читати, спілкуватися українською.
На даний час серед найпопулярніших сайтів, які відвідують українці, україномовні сайти становлять лише 11%. Тоді як російськомовні – понад 66%. Ті ж сайти, які є двомовними, часто мають нефункціональну українську версію. Зрозуміло, що такий стан справ не сприяє поширенню української мови. Та й про що можна казати, коли навіть у західних областях України серед сайтів Інтернету україномовні становлять не більше 24%. Панування російськомовних сайтів є тотальним. Так само мова йде і про рубрики. Українські сайти в мережі переважають лише в кількох сегментах, пов’язаних з адміністративними органами, освітою, історією, літературою і політикою. У двох третин українських виробників українська мова на їх веб-сторінках відсутня взагалі. Лише 1,5% відеоігр доступні сьогодні українською мовою. Для порівняння, в таких маленьких країнах як Латвія і Естонія, кількість росіян в яких є вища, ніж в Україні, лише від 3,6 до 6,6% сайтів всесвітньої павутини є російськомовними. Тоді як частка сайтів національними мовами становить більше 70%. І це вважається цілком нормальним явищем.
Хіба можна уявити собі, щоб в Росії переважали книги, телеканали чи сайти з неросійською мовою? Це було б абсурдом. Теж саме можна сказати про всі сучасні держави світу. Але в Україні реальність зовсім інша. Ніхто не виступає проти російської мови у приватному житті, але чому українські споживачі обмежені в можливості купувати товари в магазинах (реальних чи віртуальних), користуючись українською мовою? Хіба можливою була б ситуація в США, коли американці не могли б знайти англомовну версію «Амазон» чи «Ебей»? Якби в Німеччині німецькі інтернет-портали функціонували не на німецькій мові? Чи можна при здоровому глузді уявити, щоб більшість новинних сайтів у Росії функціонувала б на англійській, українській чи китайській мовах? А от в Україні можливо все. Більшість українських інтернет-ресурсів працює не на мові своєї держави, наслідуючи російське колоніальне минуле. Досі найкрупніші торгові майданчики в Інтернеті працюють на мові окупанта, не маючи навіть україномовної версії. Що це як не дискримінація українців в їх власній країні? Якщо така політика триватиме надалі, то годі й чекати українського національного відродження. Бо лише повноцінна присутність української мови у різних сферах сучасного світу є підставою збереження і розвитку української нації.
Святослав Ворон для replyua.net