20 вересня на площі Конституції біля Верховної Ради України відбувся мітинг за скасування мовного закону, який відомий як «закон Ківалова-Колісніченка». На акцію учасників Руху захисту української мови більшість народних депутатів уваги не звернули. До пікетувальників вийшли лише кілька нардепів з ВО «Свобода». Загалом же акція була проігнорована владою.
Закон Ківалова-Колесніченка увійшов в історію як акт сприяння русифікації України та підігрування проросійським силам всередині держави. Автори законопроекту всіляко бідкалися про утиски прав російськомовних і представників інших меншин в Україні. Водночас, навіть не зауважуючи того факту, що українська мова поступалася російській на телебаченні, радіо, в книговидавництві, бізнесовому середовищі та на просторах інтернету. Закон був ухвалений в умовах жорсткого суспільного протистояння на тлі посилення режиму Януковича і повного безсилля тодішньої парламентської опозиції з «Батьківщини» та уламків НУНС. Крім того, він був прийнятий в антиконституційний спосіб і з порушенням регламенту. На додачу до цих фактів, голосування відбулося не особисто депутатами, а їх картками. Це було типовою ситуацією того часу в сесійній залі. Саме тоді Михайло Чечетов сказав свою відому фразу: «Оцініть красу гри. Ми їх розвели, як кошенят. Я не знаю, що вони будуть робити на виборах». Закон Ківалова-Колесніченка був небезпечний тим, що створив законодавчу базу для продовження русифікації певних областей України і дозволяв вже русифікованим частинам країни і далі ігнорувати українську мову. Адже він закріплював постколоніальну ситуацію, яка склалася в Україні внаслідок тривалої антиукраїнської асиміляційної політики Росії. Норма закону про офіційний статус мови меншини, якщо відповідною мовою на певній території розмовляє 10% і більше відсотків населення, закріплювала російську як другу державну на чималій території України. Угорська і румунська мови також могли претендувати на схожий статус. Все це в подальшому могло привести до повної дезінтеграції держави і посилення відцентрових тенденцій. Українська мова як об’єднавчий чинник нації та держави ставала не потрібною. Незважаючи на масові протести і звернення місцевих рад до президента не підписувати даний закон, 8 серпня 2012 року він вступив в дію.
Після парламентських виборів 2012 року парламентська опозиція до Партії регіонів поставила за мету скасувати даний закон. Така нагода у неї випала аж 23 лютого, після перемоги Революції гідності. Тоді депутат В’ячеслав Кириленко вніс закон про втрату чинності закопроекту Ківалова-Колесніченка. За це проголосували 232 депутати. А далі почалось щось неймовірне. Деякі представники вчорашньої опозиції почали казати, що скасування закону не на часі. Внаслідок цього виконуючий обов’язки Олександр Турчинов відмовився підписати закон. Можливо, він думав, що таким чином зупинить агресію Росії, яка тоді розгорталася. Але ж всім відомо, що агресія готувалася давно і був би цей закон скасований чи не був, вона б всерівно почалася.
Закон Ківалова-Колесніченка мав на меті створити світоглядне підгрунтя для російської окупації і витіснити паростки українського на Сході, Півдні та в Криму. І він частково добився свого. Але ще гірше, що нова влада зайняла пасивну позицію в цьому питанні. І показала, що їй насправді всеодно. Що змінювати стан справ вона не хоче. Або не вважає за потрібне. Отже, правлячим сьогодні елітам, які і так переважно русифіковані, вигідний статус-кво. Яка ситуація сьогодні? Влада на словах нібито за українську мову. але досі не наважилась скасувати антиукраїнський закон. Це нонсенс, враховуючи те, що самі ж члени нинішньої коаліції обіцяли це зробити. Але не зробили.
На жаль, Адміністрація Президента України, яка переважно спілкується мовою окупанта на робочому місці і лише на телебаченні Президент розмовляє українською, блокує скасування закону Ківалова-Колісніченка. Конституційний Суд теж не поспішає винести свій вердикт мовному закону, який був ухвалений з грубими порушеннями регламенту і не відповідає Конституції України. Очевидно, робить це через вказівку Банкової.
Крім того, у Верховній Раді вже третю каденцію знаходиться законопроект «Про захист української мови». Він міг би замінити попередній закон і вирішити мовні питання в Україні в інтересах українців як титульної нації і в інтересах національних меншин. Але народним депутатам бракує політичної волі аби ухвалити його. Їм вигідно і комфортно жити в реаліях, сформованих багатьма роками російського панування. Боротися з його наслідками вони не хочуть. Для них поняття мови, національної свідомості, історичної пам’яті чи формування сучасної нації є пустими і не потрібними. Для влади простіше казати: а що про це скаже Росія, це буде використано проти нас. Або ж: тільки не провокуйте Росію. Але нинішні керманичі України не задумувалися про те, що окупація Криму та Донбасу стала можливою тому, що в нас керувала еліта, якій ці питання були до одного місця. Яка допустила повне і всезагальне панування російського інформаційного простору в частині регіонів України. Яка за 25 років незалежності не спромоглася змінити ситуацію таким чином, щоб українська мова не була в статусі іноземної на значній території держави. Хіба була б успішною операція Росії в Криму чи на Донбасі, якби Україна послідовно проводила політику захисту українських цінностей і поширення українського простору в ці області? Не була, бо вона тоді не мала б міцної соціальної опори у вигляді русифікованого і денаціоналізованого населення.
Зараз ситуація повторюється. Можна говорити про фактичну відсутність державної мовної політики. Якщо щось і робиться, то силами громадянського суспільства. Влада ж самоусунулася від цих процесів, вважаючи їх не потрібними. Або натякаючи на можливий гнів Москви. Але так само робила і попередня влада. І це не врятувало Україну від агресії.
Святослав Ворон для replyua.net