Те, що Росія є агресором та окупантом, не викликає сумніву у будь-якого свідомого українця. Але українська влада займає двояку позицію стосовно визнання цього факту. І категорично заперечує можливість розриву дипломатичних стосунків з Російською Федерацією. 18 вересня 2016 року у Росії пройдуть вибори до Держдуми. Голосуватимуть і на території окупованого Криму. Українська влада, яка, потрібно визнати, досі немає жодної чіткої стратегії повернення півострова до складу України, знову висловила своє глибоке обурення. Навіть спромоглася назвати ці вибори і всю російську Думу нелегітимними. Але міністр зовнішніх справ Павло Клімкін знову наголосив на тому, що Україна в жодному разі не буде розривати дипломатичні стосунки з Кремлем.
Українська влада використовує різні способи виправдання існуванню дипломатичних відносин з агресором. Основний з них – захист інтересів українців на території Росії. Саме про це постійно повторює Павло Клімкін. Взагалі позиція міністра зовнішніх справ України все більше дивує. Він поводить себе не як міністр країни, яка зазнала агресії, а як представник держави, яка не здатна елементарно захисти свої національні інтереси у світі. Дивує те, що Павло Клімкін, водночас засуджуючи вибори в Криму, в той же час висловлює якісь дивні сподівання, що в Росії вистачить здорового глузду: «Щодо голосування тут я хочу сподіватися, що в Росії буде розумний підхід до цього. А що стосується подальших подій - будемо працювати з нашими міжнародними партнерами над тим, щоб контакти з майбутньою Думою залежали від результатів виборів».
Про який розумний підхід Москви можна говорити? В якому світі живе Павло Клімкін? Чи він пропустив все, що відбувалося за останні два з половиною роки? Чи просто уражений вірусом малоросійства? Невже не зрозуміло, що Путін повністю проігнорує будь-які усні протести чи побажання Києва? Ще більше риси капітуляційної поведінки зовнішньополітичного відомства проявляються в сфері роботи України у міжнародних структурах. Так, Павло Клімкін відразу зайняв позицію слабкого і заявив, що якщо таки повноваження російської делегації в ПАРЄ після виборів до Думи визнають, то українська сторона в знак протесту покине цю організацію. То виходить, що замість Росії – агресора та окупанта, Україна буде поза міжнародними структурами?
Коли у серпні цього року загострилась ситуація на кордоні з Кримом і Росія почала шантажувати Україну, українське МЗС знову зайняло страусину позицію. «Ми підтримуємо дипломатичні відносини, незважаючи на російську агресію. У нас мільйони українців у Росії, про яких ми повинні піклуватися. Якщо Росія так вирішить –тоді це її відповідальність», - покірно заявляв Павло Клімкін. З дій української влади на чолі з президентом Петром Порошенком випливає простий висновок. Скоріше всього Україна – жертва російської загарбницької політики, ніколи не розірве дипломатичні відносини з Росією. Вона буде і далі висловлювати стурбованість, проситиме Росію сісти за стіл переговорів. Але ніколи не піде на те, щоб припинити відносини з агресором.
Ситуація доведена до абсурду. Через мляву і слабохарактерну українську владу створився світовий прецедент. Жертва агресії вперто хоче продовжувати відносини з своїм окупантом. Взагалі це те саме, якби під час Другої світової війни у Москві працювало посольство Третього Рейху. А в Берліні можна було б оформляти візи і спокійно заходити до посла США чи Великобританії.
Свою безпорадність і покірність перед агресором українська влада виправдовує інтересами українців в Росії. А чому ж вона мовчить про те, чи вдалося їй захистити інтереси багатьох українців і українських організацій за останні кілька років? Чи допомогло українське посольство уникнути переслідувань українців в Росії? Чи може влада більше дбає про власні економічні інтереси на території держави-окупанта? Адже там і досі працює сумнозвісна Липецька фабрика «Рошен». І досі чимало української бізнес-еліти спрямовує свої погляди і пов’язує своє майбутнє з Москвою. Цей ментальний зв’чзок розірвати неможливо. Але через меншовартість влади і бізнесу страждає вся країна.
Якщо Павло Клімкін так турбується про долю українців в Росії, то вистачило б звичайного консульства в Росії. Крім того, ті українці, які вважають, що працювати в державі, яка вбиває твоїх співвітчизників, давно виїхали з Росії. А ті, для яких гроші не пахнуть, і далі будуть працювати на російських господарів. Навіть якщо Україна зникне з карти світу. Вони успішно русифікуюються і скоро забудуть про своє коріння. Як забули багато українців-малоросів. Бо хоча за офіційними даними в Росії проживає кілька мільйонів українців, їхній рівень свідомості залишає бажати кращого. Це не Росії українці виходять на пікети проти російської агресії. Це в Америці, Європі, Австралії етнічним українцям небайдужа доля своєї батьківщини.
У світі поважають і цінують сильних, здатних відстоювати свої інтереси. А слабких зневажають. Українська влада слабка не лише тому, що Україна перебуває у важкому соціально-економічному становищі. Слабка вона тому, що ї ментальні установки не відповідають реаліям сьогодення. Вони уражені вірусами малоросійства і меншовартості. Тому сучасна влада ніколи першою не розірве дипломатичних стосунків з Росією.
У світлі цього не дивно, що 6 вересня Апеляційний суд Києва відмовив у задоволенні заяви Станіслава Батрина про встановлення факту збройної агресії Росії проти України. Мотивація суду полягає в тому, що, на думку Адміністрації Президента, це ніяк не порушує права громадянина України. Небажання називати речі своїми іменами негативно впливає на позицію України у міжнародних відносинах. Рішення суду відображає офіційну позицію влади, яка керує Україною зараз. Тож Донбас і Крим ніколи не стануть українськими, поки Україна йде шляхом політики капітуляції перед агресором.
Святослав Ворон для replyua.net